Image default
Економіка Культура Політика Суспільне

Чужі серед своїх: як приборкання олігархів формує українську державність

Один із лідерів партії «Опозиційна платформа «За життя» Віктор Медведчук за роки президентства Петра Порошенка став впливовим постачальником дизпалива та автогазу з Росії – це дозволило йому зайняти понад 20% ринку. Але після приходу до влади Володимира Зеленського позиції «кума Путіна» стрімко похитнулися: спочатку Рада національної безпеки і оборони ввела санкції проти його бізнесу та інформаційних активів, а минулого тижня суд відправив Медведчука під домашній арешт у справі про державну зраду й «порушення законів і звичаїв війни».
Ця низка подій не минулася безслідно для українського паливного ринку. Постачання з Росії, які контролював Віктор Медведчук, були припинені. Виниклий дефіцит відкрив вікно можливостей не лише для перерозподілу його частки на користь інших гравців, а й для спекуляцій.
Щоб знизити напруженість у розпал посівної, Кабмін посилив контроль над ситуацією, а своїми ціновими обмеженнями передбачувано викликав критику з боку компаній, які борються за вільну конкуренцію та ліберальний ринок із мінімальним державним втручанням. Але цей конфлікт так само швидко був врегульований, як і виник – характерна особливість нашого нестабільного часу, багатого на різного роду перетин інтересів.
Проте актуальним залишається запитання про роль держави в ринковій економіці та в українських реформах. Воно же знаходиться в центрі політичного процесу, який розвивається в Україні на тлі численних конфліктів. Незалежно від початкових причин ці протистояння оголюють проблеми української політичної системи і державного устрою, раніше приховані від очей широкої публіки. Їхнє обговорення викликає не менше спекуляцій, ніж самі політичні дискусії.
Розвиваючи тему, розпочату в попередній публікації, Mind продовжує розбиратися в базових поняттях і процесах, які відбуваються в Україні на сучасному етапі.
Призначення іноземців в уряд України після революції 2014 року та кредити Міжнародного валютного фонду для підтримки національної економіки, ослабленої анексією Криму та збройним конфліктом на Донбасі, стали тоді приводом для суперечок про державну незалежність. Деякі коментатори навіть називали Україну failed state – державою, що не відбулася, яка виявилася нездатною виконувати свої базові функції: відстоювати суверенітет, захищати кордони, управляти людьми й ресурсами на своїй території.
Маніпулятивність цього твердження відразу стає очевидною, якщо взяти до уваги аксіому, що всі рішення про управління державою ухвалюють учасники політичного процесу всередині країни – президент та урядовці, наділені відповідними повноваженнями. У них завжди є вибір – погодитися або відкинути пропозиції зарубіжних партнерів, вступати з ними в переговори або відмовитися від дискусії. А також – які умови співпраці будуть вигідними для розвитку країни, а які призведуть до її деградації.
Іронія в тому, що до 2014 року Кремль через своїх призначенців в органах державної влади України контролював ситуацію в країні – домовленості на вищому політичному рівні вирішували все. Орієнтуючись на такий стан речей, в Росії почали озвучувати тезу про «зовнішнє  управління» Україною, але вже з боку західних структур.
Оскільки в дисидентів не було завдання повалити владу, то прямої загрози вони не становили, але їхні дії постійно доставляли неприємності керівництву країни загалом і різним адміністраціям зокрема. З іншого боку, КДБ був потрібен внутрішній ворог, якого зручно було пов’язати із зовнішнім – Сполученими Штатами Америки. Мета –  постійно генерувати відчуття небезпеки та підтримувати свою значимість у владній системі. Нав’язування мнимого страху дозволяло не тільки посилювати роль держави в контролі над громадянами. Насамперед це давало КДБ можливість впливати на політичні рішення й отримувати додаткове фінансування від КПРС.
Очевидно, що Росія Володимира Путіна, який зробив кар’єру в структурі КДБ, дотримується тих самих методів. «У 1990-ті олігархи охоче наймали до себе на службу добре навчених і інформованих колишніх співробітників КДБ. Але Путін поставив цю ієрархію догори дриґом. У Кремлі Путіна більше силовиків, ніж у Білому домі Кеннеді – випускників Гарварду. Силовики очолюють численні кремлівські відомства, бюрократичні органи і держкорпорації… Ставши президентом, він відразу згадав про свого колишнього роботодавця та примножив його могутність», – пише Девід Ремнік, головний редактор журналу The New Yorker, у своїй книжці «Могила Леніна. Останні дні радянської імперії», за яку отримав Пулітцерівську премію.
«Колишніх чекістів не буває», – підтверджує і сам Владімір Путін.
Але було б помилкою вважати, що ключ до розв’язання проблем України та посилення суб’єктності держави на світовій арені знаходиться в Росії. Кремль лише використовував найбільш вразливі місця в системі української державності, що утворилися після того, як країна отримала незалежність внаслідок розпаду СРСР.
Руйнування усталеного статус-кво, коли порядки і правила в управлінні державою визначає обмежена група осіб, не проходить гладко. Але іншого варіанту для реформування України немає. Проблема не лише в тому, що домінування олігархів обмежує конкуренцію та приплив західних інвестицій. За 30 років українська політика й економіка виявилися приватизованими кількома особами, що контролюють розподіл ресурсів на державному рівні.
Їхній приватний інтерес у владі – головна перешкода на шляху до того, щоб в Україні була створена суверенна правова держава з незалежною змагальною судовою системою, верховенством права, поділом влади, здатністю забезпечити рівність усіх громадян перед законом і захист їхніх інтересів.
Необмежений олігархічний вплив – це також головна причина слабкості України, яка всі роки існувала без стійких і незалежних державних інститутів, що використовують засоби законного примусу. Це робило країну вразливою для внутрішньополітичних конфліктів і зовнішнього тиску з боку більш сильних гравців.
Тим самим наслідки олігархічної політики служили підмогою для аргументів Росії проти інтеграції України до ЄС і НАТО. «Ти ж розумієш, Джордж, що Україна – це навіть не держава! Частина її територій – це Східна Європа, а частина, і значна, подарована нами!» – відома цитата Владіміра Путіна, сказана ним у розмові з президентом США Джорджем Бушем на саміті НАТО в Бухаресті 2008 року. Тоді він вперше фактично пригрозив, що Росія може анексувати Крим і східні області України, якщо Київ візьме курс на євроінтеграцію.
Зараз, коли в Україні тривають реформи та посилюються державні інститути, здатні забезпечити порядок і верховенство закону, саме громадські активісти грають роль головного запобіжника для влади. Їхня участь у політичному процесі наближає до нуля ймовірність сценарію, у якому Україна піде шляхом персоналістської автократії, як це сталося свого часу в Росії чи Білорусі. А значить, є шанс, що функціонування нашої державної системи та бюрократії наблизиться до західної практиці, остаточно розпрощавшись із радянською спадщиною.
Ще один орієнтир в українських реформах – рекомендації міжнародних партнерів, які можуть висувати жорсткі умови, щоб, наприклад, забезпечити собі гарантії повернення кредитів, як це відбувається у випадку з МВФ.
Але будь-які реформи – процес, розтягнутий у часі, оскільки для балансу інтересів уряди змушені пристосовуватися до неминучих нових обставин. Домовленості з міжнародними партнерами не висічені в камені, і їх можна змінювати під час перемовин.
Наприклад, Світовий банк – кредитно-фінансова організація зі штаб-квартирою у Вашингтоні у своїх щорічних доповідях про світовий розвиток традиційно називає «корінним завданням реформи держави – зміцнення державних інститутів». Внаслідок його досліджень механізм ухвалення політичних рішень в Україні, яка загрузла в дублюванні повноважень, 1997 року став хрестоматійним прикладом вкрай неефективного адміністративного управління. Але зараз ситуація змінилася на краще.
Через ці механізми відбувається пошук балансу між ринковою свободою та чіткими правилами, які забезпечують захист інтересів не лише бізнесу, орієнтованого на отримання прибутку, а й громадян. Тому державна влада – це система стримувань і противаг, а не безконтрольний хаос, як і демократія – це не безмежна влада народу, а набір строгих правил, дотримання яких гарантує всім рівні права.
Як раніше писав Mind, Україна на нинішньому етапі свого розвитку шукає власний оптимальний варіант реформування держави та економіки.
Посилення ролі державних компаній, яке зараз підтримує уряд, на тлі популярних розмов про переваги ринкової економіки, з одного боку, може виглядати нераціональним рішенням. Але зараз воно обґрунтоване необхідністю зруйнувати олігархічні монополії в ключових галузях економіки, протистояти яким можуть лише потужні державні компанії. Це ситуативна міра – не йдеться про повернення до планової економіки під державним контролем. Паралельно в Україні розвивається приватизація держактивів, яка набирає обертів із закінченням пандемії, коли ринкова активність дозволить державі більше заробити на аукціонах.

This website uses cookies to improve your experience. We'll assume you're ok with this, but you can opt-out if you wish. Accept Read More

Privacy & Cookies Policy